Метамодерн як нова філософія архітектури. Частина I. Від проектування об’єктів до проектування взаємозв’язків
Архітектура рідко змінюється раптово. Навіть найвідоміші стилі, які сьогодні здаються чітко окресленими історичними етапами, насправді народжувалися поступово, коли зміни у суспільстві, економіці, технологіях та культурі накопичувалися настільки, що старі принципи більше не могли пояснити нову реальність. Спочатку змінюється спосіб життя, потім — спосіб мислення, і лише після цього з’являється нова архітектура.
Саме так сьогодні відбувається черговий цивілізаційний перехід.
Ще зовсім недавно архітектор працював у відносно передбачуваному середовищі. Культурні процеси були локальними, технологічний розвиток — поступовим, а виробничі можливості обмежувалися можливостями людини та будівельної техніки. Проектування залишалося переважно лінійним процесом: аналіз, концепція, креслення, будівництво, експлуатація. Кожний наступний етап майже не впливав на попередній.
Сьогодні ця логіка поступово еволюціонує.
Будівля вже не існує окремо від цифрової моделі. Виробництво дедалі більше інтегрується у процес проектування. Економічні сценарії можуть змінювати архітектурні рішення ще до початку будівництва. Штучний інтелект здатний аналізувати сотні варіантів планувальних структур за лічені хвилини, тоді як інформація про нові технології, матеріали або конструктивні системи поширюється світом практично миттєво. Архітектор більше не працює лише з простором — він працює з потоком інформації, який безперервно змінюється.
У такій ситуації стає очевидним, що архітектурна методологія XX століття поступово втрачає свою достатність. Не тому, що вона була помилковою, а тому, що світ став значно складнішим, ніж моделі, за допомогою яких його звикли описувати.
Саме цю зміну дедалі частіше пов’язують із поняттям метамодерну.
Однак було б помилкою розглядати його як новий стиль або набір формальних ознак. Метамодерн не пропонує нової естетики у звичному розумінні. Його предметом є не фасади, не композиційні прийоми і навіть не художня мова. Він стосується значно глибшого рівня — способу, у який людина мислить про світ і взаємодіє з ним.
Якщо модернізм був переконаний у можливості створення універсальних правил, здатних пояснити майже будь-яку архітектурну проблему, то постмодернізм поставив під сумнів саме існування таких правил. Один шукав порядок, інший — демонстрував його відносність. Один будував системи, інший руйнував їх, відкриваючи простір для множинності значень.
Проте сучасний світ дедалі менше схожий як на модерністську впорядкованість, так і на постмодерністський хаос. Ми живемо у середовищі, де одночасно існують глобальні інформаційні мережі та локальні культурні традиції, алгоритми штучного інтелекту й індивідуальна творчість, стандартизоване промислове виробництво та персоналізовані архітектурні рішення. Суперечності не зникають, але й не виключають одна одну. Вони починають співіснувати.
Саме тому архітектура дедалі рідше ставить питання про те, яка відповідь є правильною. Натомість вона намагається зрозуміти, як різні відповіді можуть взаємодіяти між собою.
Ця зміна здається майже непомітною, але саме вона поступово трансформує професію.
До кінця XX століття архітектор, насамперед, проектував об’єкт. Будинок розглядався як завершений результат творчого процесу, а його головними характеристиками були форма, композиція, конструкція та функціональна організація. Навіть коли йшлося про міста, увага здебільшого концентрувалася на сукупності окремих будівель і просторів.
Сьогодні дедалі очевидніше, що об’єкт перестає бути головною одиницею архітектурного мислення.
На перший план виходять взаємозв’язки.
Будівля починає розглядатися як вузол великої мережі, що поєднує транспорт, енергетику, цифрову інфраструктуру, логістику, кліматичні процеси, економіку території, соціальні сценарії використання та виробничі можливості. Архітектура перестає бути ізольованою дисципліною. Вона стає інструментом організації складних систем.
Саме тому параметричне проектування сьогодні набуває зовсім іншого змісту, ніж ще п’ятнадцять років тому.
Довгий час його асоціювали передусім зі складною геометрією, криволінійними фасадами або експериментальними формами, які стали символом цифрової архітектури початку XXI століття. Проте така інтерпретація виявилася занадто поверховою. Насправді параметрика майже не пов’язана із формою як такою.
Її головна цінність полягає у здатності описувати взаємозалежності.
Параметрична модель дозволяє одночасно враховувати десятки або навіть сотні факторів, кожний із яких впливає на кінцевий результат. Зміна конструктивної схеми автоматично змінює економіку проекту. Інша орієнтація будівлі впливає на інсоляцію, тепловий баланс, енергоспоживання та геометрію фасаду. Логістика виробництва визначає розміри конструктивних модулів, які, своєю чергою, формують композицію будівлі.
Архітектор більше не створює окрему форму.
Він створює систему взаємозалежностей, із якої ця форма виникає.
Саме тут, можливо, і проходить головна межа між архітектурою індустріальної епохи та архітектурою нового часу.
Протягом століть складність будь-якого проекту була обмежена когнітивними можливостями людини. Архітектор фізично не міг одночасно аналізувати тисячі змінних. Значна частина проектних рішень ґрунтувалася на професійній інтуїції, досвіді та накопичених знаннях. Саме тому архітектура завжди залишалася компромісом між бажаним і можливим.
Цифрові технології поступово змінюють цю ситуацію.
Алгоритми вже сьогодні здатні аналізувати величезні масиви інформації, прогнозувати поведінку конструкцій, оптимізувати використання матеріалів, оцінювати життєвий цикл будівлі, моделювати мікроклімат міського середовища та генерувати десятки тисяч варіантів проектних рішень. І що важливо — цей процес лише починається.
Проте це зовсім не означає, що архітектора замінить штучний інтелект. Навпаки.
Чим більше рутинної аналітики виконуватимуть алгоритми, тим більшою ставатиме роль людини у визначенні цілей, пріоритетів, етичних принципів та культурного змісту проекту. Архітектор перестає бути виключно автором форми. Він дедалі більше стає автором логіки, за якою ця форма народжується.
Це принципово інший рівень професійної відповідальності.
Водночас не менш радикальні зміни відбуваються і поза межами самого проектування.
Інтернет уперше в історії людства створив майже безперервний глобальний культурний простір. Якщо ще кілька десятиліть тому архітектурні школи різних країн розвивалися переважно автономно, то сьогодні професійний досвід практично миттєво стає спільним надбанням. Нова конструктивна система, винайдена в Японії, уже за кілька днів аналізується європейськими бюро, а методики цифрового виробництва, розроблені у США чи Південній Кореї, можуть бути інтегровані в українські проекти ще до завершення їхнього промислового впровадження.
Вперше в історії архітектура функціонує як єдина світова екосистема знань.
Проте найцікавішим наслідком цього процесу стало зовсім не стирання культурних відмінностей.
Чим доступнішими стають глобальні знання, тим більшої ваги набуває локальний контекст. Адже одна й та сама технологія по-різному працює у Карпатах, на узбережжі Середземного моря чи в умовах післявоєнного відновлення українських міст. Універсальним більше не є саме рішення — універсальним стає спосіб його пошуку. Саме тому сучасна архітектура дедалі менше прагне створити міжнародний стиль і дедалі більше прагне створити міжнародну методологію, здатну народжувати локально правильні рішення.
І саме ця зміна, є головною ознакою метамодерну в архітектурі.
Він пропонує новий спосіб бачити світ — як систему взаємопов’язаних процесів, де технологія не протистоїть культурі, глобалізація не знищує регіональність, а цифрові алгоритми не замінюють людську творчість, а розширюють її можливості.
Саме з такого розуміння народжується нове питання, яке ще майже не сформульоване у професійній літературі: якщо метамодерн змінює спосіб мислення архітектора, то якою повинна стати сама архітектура? Відповіддю на це питання, на нашу думку, може бути концепція метаурбанізму — не як чергового стилю чи містобудівної теорії, а як практичної моделі проектування міст і будівель, здатної працювати у світі глобальних знань, автономного виробництва, параметричних алгоритмів і безперервних змін. Саме цьому буде присвячена друга частина статті.
Джерела:
Подібні статті у Блозі Metaurban:
Наш Facebook
https://www.facebook.com/profile.php?id=61560141214797
Якщо у вас виникли додаткові питання стосовно даної теми, радимо звертатись за даними контактами: